«Генріх Гейне. Із збірки «Romanzero» Enfant perdu (переклад)»

Стояв на чатах я в війні за волю
аж тридцять літ забутим вартовим.
Боровся без надії, гинув з болю;
я знав – не вийду з боїська живим.

Як день, так ніч я чатував. Не спалось
мені, як товариству по шатрах,
а ледве трошки і мені дрімалось, –
вони схропнуть – і знов я на ногах!

Нудьга бере було вночі на варті
та й страх (не знають страху лиш дурні),
щоб те розбити, зло зривав я в жарті;
і свист і глум були мої пісні.

Було не сплю та зброю все готую.
Ось тільки йде який мерзенний шпиг –
гарячим оливом так влучно почастую,
що звалиться поганець миттю з ніг.

Та часом… треба щиро говорити…
поганець був до бою теж готов
і бив незгірш… Ох, ніде правди діти!
я весь поранений… я трачу кров…

Впав вартовий! на рани знемагає…
Один упав, то другі прийдуть в час…
Я неподоланий… глянь, зброя сяє…
Се тільки серце розірвалось – враз!