Закарпатська кухня Закарпаття

Бограч пройшов разом із праугорським плем'ям шлях від Уралу й уральських степів через царство хазарів, Кавказ, уздовж північних берегів Чорного моря й далі через пів Європи через Карпати до Дунаю. Точно невідомо, що готували кочові племена у своєму похідному казані. Однак зрозуміло, що це була їжа, яку варили із припасів – відвареної, порізаної, висушеної на сонці і потовченої на порошок яловичини чи конини, а також зібраних грибів, трав і коренів. Серед останніх – кульбаба, молоде листя кропиви, м’ята, вербена, ялівець.

Банош як і бринзу споконвіку готують виключно чоловіки, бо вівчарство і все, що з ним зв’язано, — справа чоловіча. Гуцули кажуть: те, що подають в ресторанах або барах, те, що готують вдома на плиті, називати баношем гріх. Бо ж справжній бануш готують на вогні, щоб димом пропах і вогню набрався.

У кожного поважного газди (господаря) на подвір’ї є місце для приготування бануша. А як же без нього? Зрештою, ця страва – повсякденна гуцульська їжа і потрапляє на гуцульський стіл 2-3 рази на тиждень.
Кажуть, що вершки або сметана для баноша повинні бути обов’язково триденні, зберігати їх потрібно в комірці, щоб не прокисли. У холодильник ставити не можна, тому що зіпсуються.
Помішувати потрібно тільки в один бік і лише дерев'яним. Від залізної ложки не буде потрібного смаку.

В Закарпатті млинці пекли з давніх-давен, такий спосіб обробки прісного тіста дістався нам від римлян, які у 107 році н.е. розгромили на території Закарпаття один з останніх оплотів Дакійського царства. Після цього по території Румунії та Закарпаття проходив так званий Карпатос Лімес (північно-східний кордон Римської імперії). Сучасні румуни вважають себе нащадками дакійців та римлян, тож не дивно, що страви, принесені римлянами, є традиційними для румунів, а окремі і для закарпатців. Зокрема це стосується Палачінт.
Слово "Палачінта" походить від румунського плечинта (plăcintă) і означає листковий пиріг з начинкою, або виріб із тіста (переважно прісного), що має плескату форму. Румунське слово своєю чергою походить від латинського «placenta», що означає «пиріг», а те – від грецького «πλάκοεις» «коржик» (дослівно – «плаский»), що пов’язане з «πλάξ» - «площина; рівнина; плита".

Кне́длик (рос. Кнедли, Клёцки, нім. Kloß) — страва української, чеської, польської та загалом європейської кухні з борошна (тіста), схожа на розпарений білий хліб; щось середнє між галушками та варениками, як правило, з додаванням сиру, картоплі та яєць. Зазвичай додаються в суп або подаються до нього.

Книдлі поширені в австрійській, чеській (чеські книдлі отримали світову відомість), єврейській кухнях. В тих чи інших варіаціях книдлі також присутні в канадській, норвежській та словенській кухнях.

Поширені в білоруській кухні книдлі робляться з протертої картоплі з м'ясом.

Кремзлики, кизлики, деруни́, тертюхи́, тарчаники, гуглі, рисилованики — це все картопляні млинці, які мають велику популярність в українській кухні, особливо в північних та західних районах України. Основним інгредієнтом страви є терта картопля. Власне, від способу приготування млинців (тертої, а в деяких регіонах кажуть — дертої, картоплі) й походить назва деруни. Деруни зі сметаною є традиційною частиною святкового столу на Благовіщення.

Існує думка, що до української кухні деруни прийшли з білоруської, куди, в свою чергу, ця страва прийшла з німецької кухні через єврейську (де вони відомі як латкес) у кінці XIX ст. За іншою версією, поширення дерунів та ряду інших страв з картоплі (печені, комів та кльоцків) на території України, здебільшого на Поліссі, розпочалося ще раніше — в другій половині XVIII ст. Уперше письмовий рецепт дерунів подається у куховарській книзі Яна Шиттлера (Jan Szyttler) у 1830 р.