 Існує дві версії походження назви кузні: згідно першої версії, назва походить від слова «гамор», що з німецької означає «молот», а згідно другої версії – від прізвища австрійського підприємця Гамора.
Достеменно не відомо, коли саме була заснована водяна кузня в Лисичеві. У 1760-х роках на цьому місці діяла потужна паперова фабрика (папірня) графа Ласло Телекі. Тоді вперше було використано силу води, яка обертала дерев'яні колеса та приводила в рух молоти, що подрібнювали деревину.
 У 1795 році угорський дослідник Андраш Вальї у своїй книзі «Опис країни Угорщини» засвідчує в Лисичеві паперовий млин — «papiros-malma».
В якості кузні Гамора почала функціонувати з 1850 року, коли граф Телекі засновує Довжансько-Лисичівський залізоробний завод. В сучасному розумінні це був металургійний холдинг, до складу якого і входила лисичівська Гамора. Спочатку сировину для потреб виробництва доставляли із сусідніх комітатів. Але транспортування виявилось настільки дорогим, що завод став збитковим.
Було прийнято рішення шукати залізну руду на місці виробництва. Тривалі геологорозвідувальні роботи на околицях села Довге не увінчались успіхом.Проте, невдовзі наполегливість директора заводу, Моріца Пріградні, була винагороджена сповна — на околиці сіл Білки та Ільниця знаходять значні поклади якісної залізної руди. Видобуток сировини проводився переважно відкритим способом. Залізну руду, яка надходила до Лисичева та Довгого дробили за допомогою сили води, що приводила в рух важкі молоти. Потім руду переплавляли в купольних печах на залізо, яке в подальшому оброблялось ковалями.
В середині XIX ст.в Австро-Угорщині виникає значний попит на вироби з чавуну. Для розуміння ролі цього матеріалу у ХІХ столітті важливо враховувати, що за своєю дешевизною та розповсюдженістю його можна порівняти з сучасними пластмасами. Внаслідок першої промислової революції у ливарній справі (поява високих доменних печей на кам’яному вугіллі) чавун став дешевим замінником дорогих металів — бронзи, латуні, нестача яких гостро відчувалась в Європі після наполеонівських війн початку століття. В зв’язку з підвищенням попиту на чавун, граф Телекі вирішує розширити виробництво та освоїти його виплавку.
 У 1900 році на заводі працювало 305 робітників. Підприємству належали 5 будівель та 23 кар’єри по видобутку залізної руди, на яких працювало 40 робітників. Для транспортування сировини функціонувала залізна дорога протяжністю 2 км, на якій використовувалось близько 40 вагонеток. На кузні в цей час працювало п’ять водяних коліс потужністю вісім кінських сил. За допомогою цих коліс приводили в дію не тільки молоти, а й міхи для нагнітання повітря у залізоплавильну піч, а також механізми, що подрібнювали залізну руду. Молоти обслуговували 15 ковалів у три зміни. У них було стільки ж помічників, а також інженер, управитель, обліковець і комірник. Загалом — близько 40 працівників.
 Певну уяву про популярність продукції заводу, зокрема грубок та кухонних плит, дає перша сторінка каталогу виробів за 1907 рік. Продукція підприємства продавалася не тільки на внутрішньому ринку, але й експортувалася за кордон — до Сербії, Румунії, Угорщини. В тому ж титульному листі йдеться про ще один важливий факт, який вже стосується конструктивно-технологічного рівня виробництва. Зокрема, замовник міг придбати виріб згідно власного креслення або наданого взірця. Це в свою чергу свідчить про високий технічний рівень інженерів, ливарників та дизайнерів підприємства.
 Складні технології виробництва на залізоробному заводі потребували кваліфікованих працівників. Щоб вирішити цю проблему, для обслуговування заводу були запрошені німецькі фахівці з гірничої справи та металообробки. Їм надавались різні преференції, зокрема безкоштовне житло і земля. Більшість працівників залишилась жити в Довгому та Лисичеві навіть після закриття заводу. Тому тут і зараз зустрічаються німецькі прізвища — Шварц (Schwarz), Юнгвірт (Jungwirth), Юмбавер (Jungbauer), Реслер (Rössler), Гільперт (Hilpert), Шнельцер (Schneltzer) та ін.
Під час Першої Світової війни і до 1918 року виробництво було закрите. Після приєднання Закарпаття до Чехословаччини, завод передається товариству «Dovzansko-Lisicevské zelezárny a lopatárny Josef Melchner a dr.Oldrich Bukovansky». В цей період завод був модернізований та випускав вироби побутового та промислового призначення: кухонні плити, посуд, ванни, ємності для прання, литі частини для плугів, шестерні, каналізаційні люки тощо. Асортимент виробів свідчив про те, що підприємство перейшло на випуск виключно утилітарної продукції. Проте через економічні труднощі вже у 1927 році Довжансько-Лисичівський завод був закритий. |
Після розпаду Довжансько-Лисичівського залізоробного заводу лисичівська частина виробництва перейшла у формат звичайної кузні. Тут виготовляли здебільшого сільськогосподарський реманент. Також функціонувало валило, яке давало можливість обробляти вироби з овечої шерсті - вуйоші, штани, кептарі та ковдри. Кузня працювала практично без перерви майже до часів радянської колективізації.
 В радянські часи кузня мала назву «Завод “Сила”» та підпорядковувалась місцевому управлінню промисловості. Директором заводу був Зейкан М.І. Тут виготовляли знаряддя для роботи на шахтах Радянського Cоюзу. На кузні працювало 40 чоловік. У 1947 році на Гаморі була встановлена перша гідроелектростанція, яка забезпечувала у вечірній час освітлення 70% житлових будинків Лисичева та повністю вуличне освітлення. Електростанція пропрацювала до 1963 року.
До 1972 року Гамора знаходилась на балансі Лисичівської сілської Ради. З 1972 до 1983 року кузня підпорядковується промкомбінату Іршавської РСС. З 1983 року — Лисичівському лісництву Довжанського лісокомбінату, як виробничий цех. Після утворення Довжанського лісомисливського господарства у 1989 році кузня переходить у відповідне підпорядкування.
Гамора працювала на повну потужність до 1990-х років, поки повінь 1998 року не зруйнувала греблю, і кузня не зупинилася. Після повені кузню взяли в довгострокову оренду підприємці, подружжя Віктора та Ольги Петровці. Власними силами вони відновили греблю та зробили капітальний ремонт будівлі самої кузні. Сьогодні кузня продовжує функціонувати, виготовляючи дрібний сільськогосподарський реманент — мотики, лопати, заступи, тощо. Зрідка — сувенірні підкови для туристів.
Рішенням ОВК № 156 від 18 червня 1985 року кузні надано статус пам’ятки культурної спадщини місцевого значення та присвоєно охоронний номер 090052 58-М. Втім, теперішній охоронний статус кузні невідомий. Цілком можливо, що кузня була вилучена з Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Будемо сподіватись, що колись унікальний об’єкт технічної та історичної спадщини буде оцінено належним чином та внесено в перелік пам’яток національного значення. |
В чому ж унікальність та цінність цієї кузні? Дехто стверджує, що цей об’єкт – єдина в Європі діюча водяна кузня-музей – хоча насправді дійсно вона єдина тільки в Україні. В Європі досить багато діючих водяних кузень, зокрема, в сусідній Чехії налічується близько десятка таких об’єктів технічної спадщини, один з яких навіть знаходиться під охороною ЮНЕСКО! Для нашої ж «Гамори» унікальність полягає в тому, що вона – єдина в Європі водяна кузня-музей, яка де-факто навіть не має статусу пам’ятки культурної спадщини і не охороняється державою.
 Водяні кузні Європи, на відміну від єдиної української, не тільки отримують ряд преференцій з боку держави, а й активно відновлюються за безпосередньої участі місцевої влади. Наприклад, у вищезгаданій Чехії є декілька кузень, які відбудовані практично з нуля і зараз є надзвичайно привабливими туристичними атракціями.
На сьогодні (2012) на кузні є табличка з надписом що це Памятка архітектури і руйнування карається законом. Руйнувати її ніхто не збирається – вона розпадається сама. З 4-рьох молотів залишилось два і лише один з них робочий. |
В кінці червня кожного року на території історичної кузні – гамори в с.Лисичево проводять найкращий фестиваль традиційного ковальського мистецтва, народних промислів та фолькльору ФЕСТИВАЛЬ "ГАМОРА".