133 / 150
132
не було легше. Він терпляче чекав. Але виглядав хлопчик
радісно – ще б пак: йому вже не треба повертатися до
старшої колонії, яка, швидше за все, невдовзі перетвориться
на звичайний навчальний заклад, куди діти щоранку
прибуватимуть на уроки зі своїх родин. Та ще стільки
всього в Отісі належало привести до ладу!
– Дякуємо за гостинність, Кучіфу, – долинув мамин
голос, повернувши Сергійка від роздумів до реальності. –
Але нам вже час. Вутку не була вдома так само довго, як і
Євген. Це він зараз тут з родиною, найближчими людьми, а
вона сама-самісінька в чужому світі, не застрахована від
небажаних пригод.
Сергійко згадав про свої власні тривоги відносно
Вутку.
– Ну що, будемо прощатися! – тато увімкнув
невеличкий екран, схожий на планшет. – На щастя, з Вутку
все добре, і вона вже чекає повернення додому біля
монітора мого комп’ютера.
Діти почали обійматися, розуміючи, що більше ніколи
в житті ні Сніжана, ні Сергійко не зустрінуться в одному
вимірі з Клаєм. Мама так само з вдячністю обіймала
Кучіфу, тиснула руку Рогланові.
– Може, візьмеш собі на згадку про цю пригоду мого
Отісатко? – запропонував Сергійкові Клай.
Синій пухнастик, з яким було пов’язано багато
неймовірних випробувань, пережито стільки і доброго, й
тяжкого! Звісно, Сергійкові було б приємно повернутися
додому з Отісатко, адже саме з ним він і вирушав у вир
пригод. Та він розумів, що для Клая то був не просто міні-
робот, засіб комунікації у власному світі, а щось значно
більше – маленький електронний друг, що супроводжував
хлопчика по непростому життю впродовж кількох останніх
років.
– Дякую, Клаю! – усміхнувся Сергійко і відвів
простягнуту руку, в якій його друг тримав синього
пухнастика. – Отісатко має залишитися з тобою.