164 230
170
Стація одинадцята
Лягає сам, покірний, мов ягня,
І під цвяхú кладе закляклі руки.
Здригнулось небо - і немає дня,
Голосить вітер, сивий від розпуки.
А тіло, мов натягнута струна,
Вже не болить, - кричить несамовито.
«О, Авва Отче!» - скоро пролуна,
І упадé стіна старого світу.
* * *
Я іноді замислююсь: куди
Веде життєва звивиста дорога?
Коли немає горя та біди,
Зачерствілі, цураємося Бога.
Без Нього ми обходимось в житті,
Аж поки знову лихо не спіткає.
Але Любов, розп’ята на хресті,
Безмірно терпить і завжди чекає.