30 230
29
Вчителька совісті…
З густого виру спогадів буремних
Сюжет один за іншим визира:
Несе бабуся рясту оберемок,
Березового соку пів-відра.
То як вона чаклує біля печі,
Аби наворожити нам обід...
То сяде і розказує малечі,
Від чого у житті втікати слід...
На прикладах життя - чужих чи власних,
Що гідне, що низьке, онук навча,
Аби не стало скривдженим, нещасним,
Не впало, не спіткнулося дівча...
То на городі сапкою махає,
Веде на пастівень співучих кіз,
А то в сльозах зажурено зітхає –
Вже син її - мій тато - між беріз…
«Ой, без Івана й вулиця погана»,-
Поплаче і вертається до справ.
І так щодня, до пізна і від рана,
Аж поки Бог до себе не забрав.
А я іще й тепер – щодня і часто
Її науки згадую слова.
Що не давали схибити і впасти,
У совісті моїй вона жива.