91 434
У нас, говорять, різне джерело.
Мене до мене в світі не було,
були до мене, звісно, батько й мати.
Вона ж, давно існуючи, мене
собі обрала у турне земне,
щоб для спасіння заново страждати.
У нас, говорять, доля не одна.
Мені відкриється кора земна,
а їй – безмірнії астральні далі.
Мені вже смертних не зірвати пут,
хоч обіцяли: встанем всі на Суд…
На неї ждуть, напевне, знов печалі.
Десятки літ заради каяття
нас лихо гнало крізь терни життя,
на розтерзання віддало підлоті.
Було тоді нестерпно важко нам.
Вона-то знала: буде краще «там».
А як було слабкій, стражденній плоті?
Тепер вже стало легше нам удвох.
Невже прийняв спокуту нашу Бог?
Про те не суджено до часу знати.
Нетлінну душу вабить вишина,
але держить в полоні твердь земна, –
того тяжіння їй ще не здолати.
Коли душа в молитві порина,
мене наскрізь проймає таїна,
хоч тайну ту не в силі я збагнути.
Який неоціненний Божий дар:
у тліннім тілі – духу вічний жар.
В ім’я очищення. Через покути.
17/X-1991.