75 434
У нім життя немов завмерло з муки,
Її ж душа не признає принуки, –
Вона не мічена невільничим тавром.
Коли її, нелякану і вільну,
За дію непокірливу, «свавільну»,
Взяв у полон отой чужак – вандал,
Він ладен був їй дарувати волю,
як пані не чинитиме «сваволю»
й відрине український ідеал.
О ні, слова її, і вчинки, й ідеали
В її душі шляхетним сплавом стали!
Зректися їх – навіщо майбуття?
Ціною підлості, нікчемства, зради
Байдужі їй усі земні принади,
А навіть і найвищий дар, – життя!
Тоді її, таку палку й сміливу,
В її неляканості гордівливу,
У Бабин Яр повів чужак – вандал,
Аби убити благороднее тіло,
В якому честі полум’я горіло,
В якім палав Свободи ідеал.
Так, тіло вбила кулеметна злива,
Але жива душа її вродлива,
Жива у подвигу, у тих словах,
Які були у злагоді з ділами,
Які залишаться назавжди з нами,
в народних ідеалах, у серцях!
13.VII.2006.