93 230
93
Доля
Я ховала вогонь у нагрудній кишені,
Він ще більше горів.
І не треба було ні стрільця по мішені,
Ні катів-упирів –
Так боліло, пекло, убивало поволі,
Спопеляло ущент.
Прогоріла діра в неприкаяній долі,
Я гасила дощем,
Та не з неба, не з хмар, а гірким і солоним
З-під опухлих повік,
Та й шукала, яким затулити заслоном
Продірявлений вік.
Не тулилось ніщо до відкритого серця,
Не ховало душі:
А ні латка пихи, ні байдужості дверці,
Вже із зовні дощі
Заливали діру, замерзали у кригу,
Закипали в окріп...
Буревії мене у черниці постригли,
Голос долі охрип
І під скрегіт зубів до півшепоту стерся,
Мов скорився біді,
Та молитви слова у обвітренім серці
Не змовкали й тоді…
Добрела до зими – замело, забіліло…
Не чекала Різдва.
Аж відчула якось: у душі потепліло,
Зрозуміла – жива!
Що за дивне тепло від морозу закрило
Незагойну діру?