125 434
«О космосе вічний – прос-
тори без краю!»
О космосе вічний – простори без краю!
В тобі я довільно думками ширяю.
Енергій і мас – ледь збагненний нам рух,
Та марить тобою бентежний наш дух.
Ми ще і себе недостатньо пізнали,
А вже десь шукаєм вселенські причали.
Ми ще не навчились любити – леліять
Зелену планету, прекрасну, як мрія,
Ми й досі не вмієм її берегти,
А сліпо рвемося в захмарні світи.
Ми ще проливаєм кров друга і брата,
І кривдимо Матір, і славимо ката.
Ми фікціям різним приносим офіри,
І часто – криваві, без ліку й без міри.
Півлюдства в шинельне сукно повдягали,
І битвами-війнами снять генерали.
Космічні орбіти несуть уже зброю,
Що гибеллю, Земле, тяжить над тобою.
Важкі твої, людство, невічні дороги
Крізь нетрі страждання й пустелі тривоги
До звабно манливої щастя зорі,
Що гасне – то знов десь засяє вгорі.
О Всесвіте, вічносте в просторі й часі!
Ми – атом життя у страшній твоїй масі,
Ми – іскра живого тепла – на планеті,
Що нас породила у творчому злеті.
Невже ж ми і йтимем отак манівцями,
Свій досвід важкий змарнувавши без тями?
Коли ж то ми створим, і горді, й малі,
Храм правди й братерства на добрій Землі?
12/ІІ–1990.