
15
п’ять хвилин на те, щоб прийти до тями, перш ніж
зіскакувати в обійми першого вересневого будня.
– О-тісатко! О-тісатко! – почулося наполегливе
верещання нового іграшкового друга.
– Та встаю, встаю! – буркнув хлопчик. – Ти що,
вирішив тепер бути мені за няньку?
Він привітався з синім пухнастиком, погладивши його
по спинці, і заходився застилати ліжко, мимоволі
прислухаючись, що там діється у кухні. Зазвичай о такій
порі мама варила собі каву, синові смажила тости та яєчню,
отож завжди щось потрошку хлюпало, бриніло, шипіло. Але
цих знайомих звуків тепер не було чутно. «Невже ще
спить?» – подумав хлопчик і зазирнув до напіввідчинених
дверей маминої спальні. Та ні, ліжко було акуратно
застелене, наче на ньому ніхто й не спав. Бо мама звикла
нашвидкуруч причепурювати кімнату вже перед тим, як
перевдягтися і вийти з дому.
Коли увечері Сергійко йшов спати, мама ще
вовтузилася у кухні – мила посуд, замітала підлогу після
їхнього спільного кухарювання. Тепер тут все було
прибрано, але ні звареної кави, ні підсмаженої яєчні чи ще
якогось сніданку хлопчик не знайшов. Він почав
непокоїтись.
«Невже щось на роботі сталося, і мама мусила ні світ,
ні зоря, податися з дому? – мучився здогадками Сергійко. –
Зараз зателефоную і все дізнаюся».
Він зайшов до своєї кімнати по мобільний і набрав
мамин номер. «Заспіваймо пісню за Україну», – почувся
рингтон маминого телефону. Сергійко вискочив у
передпокій і побачив, що сумка, з якою ненька щодня
ходить на роботу, висить на вішалці.
– Мамо! Де ти??? – у відчаї заволав так, що почули,
мабуть, і на сусідній вулиці.
Але ні у ванній, ні у вітальні, ні на балконі мами не
було.