14 / 150
13
…Сергійко взяв малюка Отісатко і пригорнув до себе.
Так у вітальні на диванчику і задрімав. Вночі не виспався,
тому тепер сон відразу поглинув хлопчика. Він навіть не
почув, як грюкнули вхідні двері, як мама зайшла до кімнати
і, побачивши, що син спить, тихенько вийшла…
– О, ти вже вдома? – сонно чухаючи потилицю,
зайшов до кухні Сергійко.
На столі лежало замішене тісто, мама наліпила піднос
вареників, а роботи ще було – ого-го! Зазвичай вона
заморочувалася з тістом тільки по суботах або під час
відпустки.
– Мий руки – допоможеш тісто розкачувати. Як
колись, коли ще в садочок ходив, – усміхнулася матуся.
– Це ти на честь першого дзвоника? – пожартував
хлопчик.
– На честь того, що я тебе дуже люблю, – якось
невесело посміхнулася мама.
– А навіщо так багато?
– Заморозимо – буде запас. Як тільки зголоднієш,
вкинеш в окріп, підсолиш, от і буде, чим пообідати.
Щось було не так у цьому всьому – у варениках серед
тижня, в маминому голосі, в розмові. Наче все звичайне,
буденне, але якесь не таке, як завжди. Чомусь хотілося
плакати.
Сергійко почалапав до ванної мити руки.
Поки вони з мамою ліпили вареники, майже не
розмовляли. Звісно, Сергійкові хотілося розпитати, як там
справи на роботі – чи вже здійснила мама те важливе
відкриття, чи, може, щось пішло не так, і саме тому вона
тепер така дивна… Та й про непорозуміння з Марисею теж
хотілося розповісти. Однак він боявся засмутити неньку
такими розмовами. Тому мовчки розкачував тісто і вирізав
склянкою охайні кружечки, в які мама заліплювала
улюблену Сергійкову начинку – товчену картоплю з
соленим сиром.