102 122
85
Втеча у тишу...
РОЗДІЛ 3 .
Ноти високі крізь марево тіней і лиць
Вам проспівають – вона почувається винною...
Винною в тім, що цей сонячний світ не такий...
Винною в тім, що любов на землі огрубіла...
Навіть у тому, що в грунт цей – глевкий, нетривкий,
Пісня її упаде –
лебедина
і біла...
* * *
Ось і вересень вже. Він пряде свої притчі й балади.
Павутинки прозорі летіти збираються ввись.
Хризантемні вогні ув обіймах старенького саду
Нагадали мені про дівча, що жило тут колись…
Де барвінки цвіли, розросталась божественна м’ята,
Кожну зиму матуся ще ткала свої рушники…
Біля стріхи пожухлої вчили пісень ластів’ята.
І збиралися мрії в долоньки, неначе квітки…
Тож не дивно, чому так бракує душі цього раю
(Там чорнобильська “зона” і хати давно вже нема…)
Тільки я з тим дівчам ще розсипані мрії збираю,
Доки їх у глибоких снігах не сховала зима…