39 122
Зцілення любов’ю
Світлана КОСТЮК
38
* * *
Отак назбирати печалей у чашу свого терпіння...
Отак назгрібати смутку по вінця ( а краю нема...)
Палити себе щоденно, мабуть, не найліпше вміння...
Та все відбулося не з примусу... Сама так хотіла... сама...
Нікого не звинувачую... Байдужість мені не супутниця...
Лампадкою серце на протягах займається – палахтить...
Хай навіть не все відбудеться, та дещо красиве – збудеться
В житті, що як дивне зарево чи спалаху світла мить...
* * *
то вже не дощ – аркан пекучих сліз
з розчахнутих небес із Альбіону
де плавиться розвихрений туман
роями дум у молоці парному
немов капличка ветха та сосна
яка нас пам’ятає молодими
біжить наосліп втрачена весна
з очима незабудок голубими
і так дощить у серці так дощить
краплинка кожна вже як олов’яна
немов павук в’яжу докупи мить
де ми удвох де я твоя кохана
о ця висока музика дощу
тернові краплі на щоках і віях
я осені оцій усе прощу
бо оживила музику
у мріях