140 434
В пам’яті зболілій мчала безупину
кінострічка буднів, трагедія німа,
як на чужій ниві важко гнула спину,
як дітей ростила, лиш сама й сама.
І солоним потом очі заливало,
як сама творила вогнища тепло.
Сил її невтомних завше було мало,
аби те зробити, що на двох було.
І солоні сльози виїдали очі,
ледь подушки білої торкалась голова.
Десь він веселиться, до гулянь охочий,
а вона – без мужа, й наче не вдова.
Так і не простила, діти не простили,
твердо відштовхнула помахом руки.
Бо ж ізнов латати не було вже сили
те, що розірвали навісні роки.
І почули раптом, що спочив навіки,
прохали поховати і близькі, й чужі.
Навіть не здригнулись у вдови повіки,
навіть не зітхнула по його душі.
Коли щастя хочеш, то й журу щоденну
вірно і надійно порівну неси.
Хто її осудить, ту вдову стражденну?
Сам не знав пощади, – в інших не проси.
7/XII-1993.