145 434
Час
Я думаю про Тебе в здивуванні:
Ти іманентний в нашім існуванні,
ми за Тобою – вік свій навздогін,
всьому у Всесвіті Ти міра і мірило,
хоча в усім присутній ти незримо
і виявляєшся лише всесиллям змін.
І бачить вияв твій усе, що має очі.
Он вже прийшли до нас осінні довгі ночі,
та їм несхибно йдуть на зміну дні.
Он жовтий лист летить безпомічно за вітром,
а так він трепетно впивавсь духмяним літом
і так із брунечки пручався навесні!
Он ще невпевнено йдуть ніженьки малятка,
та вже в палкій уяві неньки й татка
крокує радісно школярик-син.
Ти проведеш його по життьових дорогах,
дарованих йому велінням Бога, –
до найостанніших земних його хвилин.
На роки й місяці, на тижні й доби
розтяв твій моноліт розумний людський здогад,
навчився міряти Твій владний біг,
та він не спинить навіть на хвилину,
- на мить одну! – ходу Твою невпинну,
яка не знає перепон ні віх.
Ти, як і ми, – Предвічного творіння,
та нам судилось невідкличне тління,
Тобі ж підвладні зоряні світи.
Та знаю я, що життьового плину,
яким Господь нагородив людину,
Ти не вкоротиш, Часе, – навіть Ти!
1/XI-1999.