244 434
«Я знаю, знаю: то дитячий
лепет…»
Я знаю, знаю: то дитячий лепет,
Оті мої наївні, скромні вірші.
Та хай вони й убогі, й щонайгірші, –
В них – почуттів моїх щонайщиріший трепет.
Я виливаю в них сумного серця ношу, –
Нехай воно хоч те зазнає щастя.
Я із упадку Словом дух підношу,
Інакше-бо йому і не підняться.
Я так хотіла б радість оспівати,
Людського духу всесвіт безбережний,
Та біль, один лиш біль прийшлось пізнати
Моїй душі чутливій і бентежній.
Як ожила, вона запрагла Слова,
Та й з ким же їй на світі розмовляти?
Хай ним освітиться самотність вечорова.
Хай зазвучать ним скромні мої дати.
31/V-1990.