29 434
Пам’яті Павла Грабовського
Вік свій карався у тюрмах, засланнях,
в далекій, холодній, чужій чужині.
То відчай гіркий, то терпкі сподівання
зболене серце вкладало в листи і пісні.
Чом та неволя, чому ті жорстокі заслання?
Чом той Якутськ і Тобольськ, Сибір?
Чи доля людини – то горе й страждання? –
всім її прагненням наперекір!
Мрії з дитинства плекав благородні,
світла знання прагнув лагідний дух,
та не із книг знав про лиха народні.
Хто ж захистить рідний люд від наруг?
Хто ті мільйони подвигне до Правди?
Коли та неволя скінчиться? Коли?!
Тирани таких відправляли подалі назавжди.
Є для них місце! Чи ж Сибір – малий?
Прагнув, жадав і кохання, й родини.
Де ж їм узятись? «Нетрі, болота і сама глушина».
«Згину тут, …не діждавшись кращої днини.
Що найгірше – се одиноцтво страшне». Само-
тина.
І не менше страшне, що нечутно рідної мови,
а без неї душа занедужала вщерть.
«Я вже більше десятка літ не чув її, – мовить,
а без українщини мені просто смерть».
«Зима стоїть люта… так давить груди…
повітря густе, як холодець…»
«Душа доболіла до краю», а навколо зівсюди –