345 434
Втрати
Немов пекучий жар, так біль у серці тліє,
Коли читаєш про страшні події.
Не так давно громами люті-злоби
Сумщину потрясав безпам’ятства Чорнобиль.
Старі церкви, роковані до злому,
Дістались в жертву «Харківвибухпрому».
Століттями до нас подвижницьки стояли,
Перестояли руйнівні навали;
Минув їх демон сталінської смерті,
Тож вижили, зневажені й обдерті,
Щоб на очах у нас віддати душу Богу,
Нам на ганьбу і на пересторогу.
Безмірні втрати. Скрізь – безмірні втрати.
Уже й природу розп’яли пілати.
Лиш за десятки літ владарювання Хама
Дніпро став – не Дніпро, а лиш клоачна яма.
Хто зможе і коли понищене вернути,
Річки, ставки, поля очистить від отрути?
Хто варвара навчить Природу шанувати,
Відчути серцем злим: вона нам – Мати. Мати!
Не піддаваймось звичці нашій давній –
Ятрити душі в самокатуванні.
Хай їх, нарешті, знов теплом зігріє
Весіннє сонечко цілющої надії.
Бо ж Час не зупинивсь, він творить знов Епоху.
З багна минувшини виходимо потроху,
Там залишаєм все гидотне і трагічне
І знов шукаємо те, що нетлінно вічне.