348 434
«Ми прабуття своє і досі
знаєм мало»
Ми прабуття своє і досі знаєм мало.
Над ним витає ще декретна таїна.
Там потоптом нещадним, вал за валом,
По нашій доленьці пройшли лихі навали,
Жорстокі орди, гнані племена.
Століттями душили нашу волю,
Топтали, розпинали на хрестах
Сусідоньки, що їх дала нам доля,
Бо їм так прагнулось рабів і поля,
святинь у наших селах і містах.
Зруйновано святині ті священні,
І ті поля засіяно кістьми.
І не тому, що ми такі вже темні.
Ні! Нам сусіди – хижаки недремні –
Стать не давали вільними людьми.
Було багато їх. Ох! Їх було надміру!
Ішли й ішли вони з усіх сторін.
Хоч боронив народ свободу, й честь, і віру,
Не зміг він встояти перед насильством звірів,
Що з віку в вік несли йому руїну й тлін.
Ми кажем це не нарікання ради.
Історія – не няня для дитят.
В ній не добро вирішує, а зради,
Не справедливість, а насилля влади,
Не договір, а силовий диктат.
І нам про те не можна не казати,
Хоч пальці хама ще на горлі в нас.