125 / 150
124
– А що буде з тими отісатами, які повернулися до
промислової зони? – запитала Сніжана, поки Сергійко з
татом ламали голову, як їм знайти маму.
– Ними займеться Вутку.
– Хто-хто? – не зрозуміли діти.
Тато тяжко зітхнув.
– Ну добре, поки у нас іще є надія, що мама отримає
свого Отісатка і вийде на зв'язок, розповім вам усе від
самого початку. Вам же все одно кортить знати, як
народилася ця пригода, що коштувала мені дванадцяти
років вигнання.
Так от, коли у нас з Ларисою народився синочок – ти,
Сергійку – ми з мамою почувалися найщасливішою
родиною на світі.
«Як мої на тому відео», – болісно різонуло душу
Клая.
– Щоб якомога більше часу проводити з родиною, але
все ж мати змогу забезпечувати не тільки найнеобхіднішим,
я став фрілансером – тобто, працював удома. Програмісту
це не складно, адже замовникові важливий вчасний
результат, а не спостереження за тим, як ти до нього йдеш.
Отож, коли мамі потрібно було десь вийти – я завжди був
поруч і міг на якийсь час замінити її для тебе, малесенького.
Так приємно було разом з мамою купати тебе, вкладати
спатки, виходити на прогулянку. Найбільше працювати над
проектом у мене виходило вночі – ніщо і ніхто не заважало.
Одного разу, поринувши в написання кодів, я наче
випадково ввів якусь помилкову інформацію. На екрані
мого компа раптово з’явилося дивне відео. Я подумав, що
ненароком закачав якийсь фантастичний фільм. Було цікаво
спостерігати, як у центрі керування Отісом проходила
таємна нарада. В приміщенні знаходилося декілька
чоловіків у балахонах металевого кольору. Найнижчий з
них – у золотавому.
– Груміядз! – вигукнули діти.