120 / 150
119
чоловік кивнув на двері, і дівчинка так само, як до
зовнішньої стіни Центру, доторкнулася до них.
Побачене всередині приголомшило дітей. Округла
кімната була ніби пунктом спостереження за світом. Увага
стіни-панорами була зосереджена на багатолюдній Арені
Дідухів Ламковаса, до якої вже наближалося бездумне
полчище запрограмованих зомбі.
– Набери цифри 2316, – вказав на невеличкий пульт
керування з клавіатурою, який діти й не помітили, Сергійків
тато.
Сніжана миттю виконала вказівку.
– Тепер задай своєму новоспеченому Отісаткові
завдання розблокувати мій відбиток пальця. Сама ти навіть
під моїм керівництвом прововтузишся з відміною команди
на знищення занадто довго, часу лишилося лічені секунди.
«От тобі й твердження, що в Отісі поспішати нема
сенсу», – згадав Сергійко недавню репліку, передану через
Отісатка мамою, і його серце вкотре стиснулося від тривоги
за неї. Навіть якщо у них нічого не вийде, і за мить Отіс
буде знищено разом з усіма, хто в ньому тепер знаходився,
принаймні він загине разом з татом та друзями. А з ким і де
тепер ненька? І чи жива взагалі?
Сніжана
вовтузилася
занадто
довго,
якщо
враховувати, що дорогоцінною була кожна мить. Коли тато
нарешті зміг увійти в систему і почав швидко вводити якісь
цифри та незнайомі значки, панораму на круглій стіні
змінила цілковита темрява, на якій яскравими червоними
зблисками почався відлік: 9, 8, 7…
Темрява поглинула кімнату. Тато продовжував
набирати необхідні значки всліпу. Діти завмерли. 6, 5, 4…
Раптом темряву пронизав яскравий фіолетовий спалах, і все
згасло…
– Я вже загинув чи це ще тільки має статися? –
пролунав голос Сергійка в цілковитій темряві і тиші. Йому
ніхто не відповів. Найстрашніше було залишатися сам-на-
сам зі сліпучою безоднею невідомості. Однак в таку мить