115 122
Зцілення любов’ю
Світлана КОСТЮК
98
* * *
Осіння тиша коси сполосне
В сльозах моїх, що на перлинки схожі…
І світло спалахне в обіймах Божих,
Щоб обігріти, зранену, мене…
І тепло, тепло, тепло стане так,
Немов душа торкнулась високості…
На цій святій Землі ми тільки гості –
і Вдома Хтось давно чекає нас…
А що ж ми тут залишимо у дар –
Пожежі, війни, ігри несусвітні?..
Буяння весен в березні і квітні,
Пташиний рай чи пахощів нектар?..
Усе кудись наосліп і сторчма
(самі себе не ладні зупинити)
Прости нас, нерозумних, білий світе,
бо й слів нема…