251 434
Елегійне
У свій час нагряне мить остання,
із буттям земним сумне прощання,
із років земних верховна мить.
Як усі, я буду теж тужити
у жаданні трішки ще пожити,
сонце зріти і небес блакить.
Дев’ять кіл пекельних вже пройшовши,
тайн розгадок так і не знайшовши,
прагну ще продовжити свій шлях.
Та не тільки ради сонця й неба,
ще ж мені і крил натхнення треба,
щоб душа злітала, наче птах.
Бо немає щастя без натхнення,
ні добра й любові, ні спасення,
лиш повзучих буднів чорна мла.
Щоб душі не нидіти, а жити,
аби знову їй не затужити,
дай їй, Боже, два стрімких крила.
Хоч маленьких, як у ластів’яти,
щоб на них до сонечка злітати,
не пропасти в буднів темноті.
Бо нема й молитви без натхнення,
тож нема й надії на спасення,
як душа дрімає в німоті.
2/І-1992.