286 434
«Чи довго жити, знати я не
можу…»
Чи довго жити, знати я не можу.
Понищена моя духовна суть.
Свою злиденну долю зловорожу
Я лиш кляла, як ворога клянуть.
Не віриться: душа не вмерла в муках.
Сама дивуюсь, що мій дух ожив.
Тепер їм знов учитись всім наукам
І щось посіяти хоча б для пізніх жнив.
Літа спливли без радості, без свята.
Знов з алфавіту почалось життя.
Вчусь кожен день, мов дар, благословляти,
А за пропащі дні – у серці каяття.
Не я їх вбила. Ні, не я убила.
Їх убивало суверенне зло.
Опертися йому мені було несила.
Воно півсвіту горем залило.
Тепер від альфи починаю знову,
Хоч серцю веснами вже не цвісти.
Даруй, о доле, пісню вечорову
Достойно до смеркання донести.
23/IV-1990.