289 434
Автобіографія. 1
Десяток сьомий літ, як дух мій воплотився,
Та ось недавно тільки розповився.
Бо не злетів ще над свої Карпати,
А вже збагнув: йому і не літати.
Бо ще не вспів дійти своєї суті,
А вже відчув, що крила в нього скуті.
Ще не оглянув людськості простори,
А вже на нього лих звались гори.
Не скоївши найменшої провини,
Попав у сіті виродків злочинних,
Насильників, душителів кривавих,
Що над людьми вершили суд неправий.
І замість щоб ширяти над світами,
Зів’яв за гратами й колючими дротами.
Ледь-ледь почавши путь недовідому,
Пізнав розпуку й невигойну втому.
І замість множити коштовні творчі сили,
Запрагнув темноти і тишини могили.
І щезнути б йому в сирій землі назавше,
Але природа прирекла інакше.
Смертельним болем вічність одстраждавши,
В самотності гіркій однімувавши,
Мов Лазар той, собі ж воскрес на диво,
До тайни слова потягнувсь жадливо.
Що ж, хай щастить воскреслому неждано!
Хай слово піднесе його над океаном
Народного буття, народного змагання,
Де істина й добро – ще все лиш сподівання,
Де безборонна і слабка особа
Змагається зі злом у всіх його подобах,