294 434
«Не проклинаю вже всі кола
пекла…»
Не проклинаю вже всі кола пекла, –
свого житя і муки, і дива.
Душа, пройшовши їх, скалічена й затерпла,
але жива.
Ледь-ледь жива, та вчиться жити знову,
сама себе підводить із руїн,
шукає для буття якусь основу,
встає з колін.
А навкруги – розкол, розбій, сум’яття,
старий світ валиться, нового ще нема.
Так довго твердили: всі люди – браття.
Була ж тюрма.
У ній брат брата підло й без пощади
на мук хресті спокійно розпинав,
а ради чого, яких цілей ради,
і сам не знав.
О душе, душе, як нам далі бути?
На що опертися в безумнім світі цім?
Свободи й розуму лиш слабо голос чути,
а сила ще над ним гримить, мов грім.
5/I-1991.