88 / 150
87
двори неабияк милували очі мандрівників, та ця здавалася
якоюсь особливою. Сергійко вкотре звернув увагу на те, що
стіни будинку були суцільними, без вікон.
– Звідки я знаю цей двір і цей будинок? – нарешті
вимовив Клай. Він стояв, немов заворожений, широко
відкривши очі і не відводячи погляду від садиби.
Сніжана хотіла підказати йому, щоб звернувся з цим
запитанням до Отісатко, як з-за рогу дивовижного
будиночка вишмигнув пацюк з людським обличчям.
Спочатку всі троє відсахнулися, та, згадавши про те,
що ці істоти – швидше їхні друзі, ніж вороги, зупинилися в
очікуванні того, що буде далі.
А далі пацюк підбіг до дітей і жалібно поглянув на
Клая.
– Сергійку, ти не міг би погладити цього покараного
отісата? – благально глянув на друга хлопчик. – Я і сам не
гребую, та на моїх руках нема тієї чудодійної речовини.
– На жаль, я і руки помив, і сам вмився, коли тільки
Отіс випустив нас з капсули, і ми підійшли до кришталевого
озерця, – відповів хлопчик. – Я би міг спробувати
відкупорити пляшечку, та не знаю, як це сприйме мама.
Вона стільки років працювала над створенням цієї рідини.
Шкода, що мама не виходить на зв’язок…
Небо над головою дітей спохмурніло. «Певно, це Отіс
свариться на мене, думає, що я жадібний і не хочу
допомагати», – здогадався Сергійко і повернувся до
Сніжани:
– Діставай пляшечку. Гадаю, не буде ніякого лиха,
якщо ми використаємо невеличку крапельку чудодійної
рідини.
Сніжана, мить поколивавшись, вийняла з кишеньки-
кенгуру пляшечку, яку Сергійкова мама заповідала берегти
як зіницю ока. Відкупорити її було не так просто. Спочатку
діти – всі троє – намагалися, потримавши пляшечку в руках,
погладити людино-пацюка, та їхні спроби не давали
бажаного результату.