267 434
Доля
Я вік хворіла злою,
Страшною німотою,
Я загубила душу
на сопках Колими.
Наосліп йшла імлою
І чула за собою
Холоднеє дихання
колимської зими.
Я тліла в тайних муках,
Бо гризла дух розпука,
Бо холод крижаний той
мене не полишав.
Каралась, мов проклята,
Весь вік свій розіп’ята:
Тут – бренне моє тіло,
там – вічная душа.
Тут хворе моє тіло
Стогнало, бо боліло,
Бо добре потрудився
над ним житейський ціп.
А що ж природа – мати?
Веліла ще страждати.
І важко, ох як важко
дававсь щоденний хліб.
Із духом у природи
Кипіли злі незгоди,
І боротьба між ними
й була – моє життя.
Природа знемагала,