272 434
Сповідь
Душі боязкими довіку очима
Дивлюся на шлях за своїми плечима.
Далека, мов космос, десь там – Колима.
Сліпа безнадія. Розпука німа.
Кожнісінький ранок – то знову прокляття,
Бо гідність людини роздерта на шмаття,
Бо знов – трудодня непомірне страждання,
Життя – не життя, а повільне конання.
І дух роздвоївся на “бути” й “не бути”,
Поринув у горі, як в морі отрути,
І відчай безмірний його розколов.
Нема в душі віри, померла любов.
Померла любов, і не клич її всує.
Насильство нелюдське безкарно лютує,
І правди нема, владарює обман,
І богом назвався Антихрист, тиран.
Йому на догоду убили свободу,
У тюрми загнали мільйони народу.
Не стало в країні закону ні права,
За кривди криваві – тиранові слава.
Відколи йде людськість важким своїм шляхом,
Вона не лякалась таким переляком.
І дух виривавсь у вселенськії далі
І там зависав, наче атом печалі,
То знов повертав межи люди, до болів,
Щоб гибіти звільна в задусі неволі.
Він був – не борець. Він був наче та пташка,
Що гине у клітці повільно і тяжко.
А потім – лиш в споминах – та Колима,