339 434
Час говорити
Душе моя, пора нам говорити,
Осмислити свій шлях несамовитий.
З тобою ми у тому не провинні,
Що уподібнились німотній худобині,
Яка добро і зло інстинктом розуміє
І тільки висловитись не уміє,
На доброту глядить з довір’ям, як на друга,
На зло – завмерши, бо воно – наруга.
Воно було жорстоким, буде завше,
Не може бути, кривди не завдавши, –
В насиллі – вся його найвища насолода:
Така його програма і природа.
Душе моя, не забувай ніколи,
Яку народи ніч перебороли.
Не пощадив їх лютий Торквемада.
Зазнала лиха й наша вся громада.
Нагорювалися і ми з тобою, –
Весь край наш був ареною розбою.
О, скільки душ в стражданнях захлиналось,
В тюремний мур в розпуці розбивалось,
Кривавилося на дротах колючих
І попеліло в почуттях гнітючих!
Немає слів, ніде тих слів немає,
Щоб силою зрівнялись з тим відчаєм.
Донині зло те нас трима в лабетах.
Його заложником була уся планета.
Ракетами на нас дивилась недовіра,
Боялася в людській подобі звіра.
Ракети стали головним багатством.