383 434
«У дні занепаду я часто нарі-
кала…»
У дні занепаду я часто нарікала
на непосильну ношу пропащого життя.
Сплюндрована душа порадоньки шукала.
Підтримки, може. Просто співчуття.
Брати і сестри, зболені, стражденні!
Хто ваші муки вигоїть німі?
Чужа душа – глибини моря темні.
І в кожного – свій біль. Рятуйтеся самі!
Отак і ти, народе наш убогий.
Не вір підступним радникам-братам!
Тебе підтримають, як встанеш вже на ноги,
але з колін підводься сам. Лиш сам!
Не вір і тим своїм зрадливим дітям,
що руйнували з ворогом твій храм.
Вони накликали на тебе лихоліття,
запродали тебе насильникам-катам.
Вчорашніх догм засліплені лакеї
не можуть стати на свободи путь,
твоїм ім’ям клянуться, фарисеї,
між тим нове ярмо тобі кують.
О, вір лиш власній пам’яті трагічній!
Там досвіду – на сотні поколінь!
Ти відбудуєш храм свій споконвічний
з любові й правди, з творчих устремлінь!
22/XII-1990.