329 434
Лиха доля в кобзарської пісні,
Бо яка ж буде пісня в народу,
Що утратив державну свободу.
Коли Хмеля не стало на світі,
Поламали його заповіти,
Не схотіли по совісті жити
І хліб-сіль по-братерськи ділити.
Занепала ущент Україна,
Застогнала у війнах, руїнах,
Честолюбці із люттю-злобою
Роздирали її між собою.
А сусіди? Звичайно – сусіди :
Їм на руку ті чвари, ті біди.
Що тиранам до муки народу?
Нехай гине панам на догоду.
Підростали нові покоління
У неволі, у путах розтління,
Одвертались од матері діти:
Чи ж із Нею – і їм убожіти?
Їм сприяла Північна Пальміра,
Їм од неї – опіка й довіра.
І свого домоглися царі :
Не творили вже дум кобзарі,
Лиш тайком – бо ж і лаяли, й били –
Тих співали, що предки створили,
Бо в старців-злидарів одиноких
Обернули поетів-пророків.
Та найгірше, страшне лихоліття
Принесло їм двадцяте століття.
У тридцяті, в жорстокі, криваві,