53 / 150
52
розчин був у тій посудині. Хлопчикові залишалося тільки
здогадуватися, що то було щось, пов’язане з її
дослідженнями. «Здається, я на порозі грандіозного
відкриття», – пригадав слова, які мама сказала напередодні
свого зникнення. Чому ж тоді це відкриття тепер у нього в
руках, наглухо закупорене? Він же думав, що відкриття
якимось чином стосується навали пацюків там, вдома, в
рідному місті. А тепер от доводиться роззиратися на всі
боки, щоб усвідомити, куди тебе принесло і що з цим
робити.
– Ти в порядку? – запитав він у Сніжани.
Схоже, переймався він даремно – ґрунт під ногами був
ніби гумовий, при ходьбі трохи пружинив, отож, упавши,
можна було відчути неприємний поштовх, але не забитися.
Перш ніж почати рухатись вже у горизонтальному
напрямку, маленькі мандрівники розгледілися навколо.
– Як же вони живуть у цьому дивному вимірі? –
здивувалася Сніжана.
А дивуватися було чому. Місце, в якому опинилися
діти, було схоже на простору світлу печеру. Джерела світла
вони не помітили, а замість неба високо над головою можна
було побачити помаранчевий купол. Здавалося, знайдись
поруч висока драбина, її запросто можна було б обперти об
щось вгорі і вилізти на те небо – не небо.
– Ти дивися! – вигукнув раптом Сергійко. – Та це ж ми
самі випромінюємо світло!
Сніжана зачаровано розглядала кисті власних рук,
немов очам не вірила, що таке можливо. Та світло
оточувало не тільки оголені частини тіла – кожен з дітей міг
спостерігати магічний ореол світла над своїм супутником.
– Це тут у них що – всі люди так світяться? –
захоплено запитала дівчинка.
– А ти впевнена, що тут є люди? – перепитав Сергійко.
– Ну, як мінімум – твоя мама.
«Мешканці в цьому вимірі є, – приєднався до розмови
мамин голос. – Та протягом останніх дванадцяти років вже