56 / 150
55
Сергійко знизав плечима, прислухаючись.
– То тільки мені здається, чи ті звуки потроху
наближаються до нас?
– Якщо й здається, то нам обом одночасно, – пильно
вдивляючись в горизонт у напрямку походження звуку,
відповіла Сніжана.
А купол неба поволі підіймався і змінював колір
просто на очах. Ось він вже майже коричневий, темніший,
іще темніший…
– Щось мені підказує, що треба робити ноги звідси, – з
острахом промовив Сергійко.
Наростання гулу було синхронним зі згущенням
темряви. Якби ж то знати, куди бігти і від кого ховатися. У
своєму вимірі, рідному місті діти шукали безпечні місця,
ховаючись за кущами чи будівлями. Нічого схожого поруч
зараз не було.
– Ось поглянь: там наче трохи світліше, та й від того
звуку, що наближається, подалі. Побігли туди, –
запропонувала Сніжана, і діти спробували бігти. Це було не
так просто, як у своєму світі. Поверхня під ногами
прогиналася, водночас і відштовхуючи, і засмоктуючи.
Сили швидко втрачалися, але дітям не вдалося просунутися
і на кілька метрів.
– Напевно, то марна справа, – стомлено видихнула
Сніжана.
– Ну хоч би яка підказка, що нам робити далі. Прикро
буде, пройшовши стільки перешкод, отут і згинути ні за
цапову душу.
Раптом перед обличчям Сергійка забовваніло щось
світле і напівпрозоре.
– Що це? – вражено вигукнув хлопчик.
«Цапова душа», – ніби хто прошепотів на вухо.
– Сніжко, ти бачиш цю цапову душу? – запитав
Сергійко.
– А хіба у тварин є душа?