55 / 150
54
«А тато потрапив сюди дванадцять років тому, –
нагадала мама. – Але, повернувшись, ми потрапимо в той
день чи вечір, коли востаннє відкривалася грань між
світами, тобто в ту мить, коли ви двоє вирушили у
міжсвітову подорож».
І Сергійкові, й Сніжані ситуація трохи прояснилася.
Залишилося хоча б трохи освоїтися у новому вимірі.
– А де ж усі мешканці?
– Ліпше нехай поруч не буде нікого, аніж зустрітися з
тими, хто втратив не людську подобу, а саму людяність.
19
– Ми тупцюємося на місці, і це мене дратує, – зізнався
Сергійко, розчарований тим, що все навколо ніби завмерло,
і нічого цікавого, такого, що наближало б їх зі Сніжаною до
мами, до завершення походеньок до чужого світу, не
відбувається
– Згадай, що тобі нещодавно сказала мама, – порадила
Сніжана. – У цьому вимірі нема сенсу поспішати. Ліпше
залишатися на місці, ніж накоїти дурниць, зробивши
хибний крок.
Отісатко, схоже, заснув, тому зв’язку з мамою вже
давно не було. А купол над головою, здавалося, змінив
колір. Тепер він став темнішим, кольору цегляної стіни.
– Може, тут теж бувають ранок, вечір, день і ніч? –
припустив Сергійко.
– Сумніваюся, – заперечила Сніжана. – Якщо тут
немає сонця, а замість неба – якийсь оптичний обман, то як
ту можуть змінюватися часи доби чи пори року?
– Та будь-як! – розвів руками хлопчик. – Нам же ще
майже нічого не відомо про Отіс. А поки що єдиний
відомий нам абориген чи то спить, чи то прикидається.
Десь неподалік щось приглушено загуркотіло, немов
наближалася гроза.
– Що це? – стривожено запитала Сніжана.