62 / 150
61
Скрививши гладенькі вузькі губи, оточені навколо густою
сірою шерстю, істота почала схлипувати, а за мить вже
заходилася гірко плакати. За пазухою у Сергійка неспокійно
зайорзав малюк Отісатко.
Що більше сліз проливав пацюк, то виразніше його
риси набували подібності до людських. Ось вже і навколо
очей, і навколо носа та губів шерсть ніби викачалася,
звільнивши гладеньку шкіру.
Сергійко присів поруч і спостерігав зблизька за
неймовірними метаморфозами. Щур продовжував плакати,
додавши до схлипувань якогось незрозумілого бурмотіння.
Ось його голова видовжилася, потім трохи розширилася,
обличчя повністю стало людським, а за його виразом стало
зрозуміло, що цей пацючок – теж дитина, хоча й не
маленька. Тулуб істоти випростався, ноги позбулися
густого волосяного покрову, а замість кігтів на ногах і руках
з’явилися акуратні нігті.
Немов загіпнотизовані, діти не відривали очей від
істоти. Її вже не можна було назвати пацюком чи твариною.
Перед ними стояв хлопчик, трохи нижчий зростом за
Сніжану. Хоча обоє мандрівників і стежили пильно за
плавними перетвореннями, що відбувалися перед ними,
однак вони не помітили, коли і звідки на незнайомцеві
взявся одяг. Він мало чим відрізнявся від того, який носили
самі діти. Хіба що тканина мала іншу структуру і трішки
відблискувала перламутром.
– Ти хто? – запитала Сніжана. – І хто це тебе так
зачарував?
Хлопчик, що іще хвилину тому був пацюком, тішився,
розглядаючи власні руки, ноги, мацаючи щоки та вуха.
– Я Клай з Отісу, – промовив він. – Яке щастя, що я
знову людина!
З-за пазухи Сергійка вистрибнув малюк Отісатко.
Його оченята засяяли іще яскравіше, ніж під час сеансів
зв’язку з мамою. Над Клаєм заяснів ореол ніжного світла,
що не сліпило, а було приємне очам.