110 / 150
109
пацюків довкола живою хвилею почало трансформуватися,
підростати. Галас стояв такий, що можна було оглухнути.
Та то були радісні волання. Сіра маса з безлічі пацюків на
очах перетворювалася на барвистий людський натовп. Коли
Сергійко оговтався і повернув голову до Арени, Груміядза
та його вояків поруч вже не було, зате намагалися дати
драла зграйка невеличких щурів. Навздогін їм Клай
спрямував промінчики синього пухнастика, і на місці, де ще
недавно войовниче красувалися тирани Отісу, тепер чувся
лускіт – то, немов мильні бульбашки, лопалися щурі, яким
довгий час вдавалося ховати своє хиже потворне нутро в
людській подобі.
– Воля! Отіс! – лунали навколо переможні голоси.
Мешканці міста – а може, до Арени Дідухів вдалося
дістатися і іногороднім – вітали одне одного, радісно
обіймаючись та потискаючи один одному руки.
Сльози щастя були не тільки на очах отісатів. Сергійко
зі Сніжаною тріумфували разом з усіма, хоча в душі
хлопчика радість перемішалася з тривогою. Він прибув до
Отісу на поклик мами, для її порятунку, однак тепер,
позбавивши сусідній світ від узурпатора-поневолювача за
крок від вселенського лиха, він усвідомлював важливість
їхньої з друзями участі, та тепер найбільше волів би знайти
бодай маму. Він згадав, як вона обіцяла у разі вдалої
мандрівки до іншої паралелі, що додому повернеться і тато.
Та де тепер шукати хоча б одного з них? Чи разом вони? Чи
не загрожує їм іще якась небезпека? Можна було
звернутися по допомогу до Клая, його Отісатко, може, щось
і підказав би… У багатотисячному натовпі діти змішалися з
отісатами, котрі іще дві хвилини тому були пацюками. Клая
Сергійко втратив з поля зору. Не видко було поруч і
Кучіфу. Тому хлопчик намагався не загубити хоча б
Сніжану, міцно тримаючи її за руку.
– Давай спробуємо якось вибратися звідси, –
намагаючись перекричати радісний галас, гукнув Сергійко.