114 / 150
113
сірого кольору здавалися відлитими з металу, навіть трохи
відблискували, хоча небо над Ігрібом – так назвав Клай це
місто – було таким же сірим, як його будівлі. Діти помітили,
що усі споруди, що були в полі їхнього зору, з’єднані між
собою повітряними коридорами.
– Там розміщені ліфти, що перевозять отісатів-
промисловців з одного відсіку до іншого, – пояснив друзям
Клай.
Сергійко зі Сніжаною з цікавістю розглядали
промислову зону Отісу, що радикально відрізнялася від
місця, в якому їм пощастило побувати до цього. Та раптом
Сергійко налякано вигукнув:
– Клаю! Що це?
Висока брама, що оточувала промислову зону,
розсунулася, утворивши чималий отвір. З нього, наче з
відчинених воріт, посунула назовні нескінченна юрба
людей, вдягнених у довгі накидки кольору, що зливався з
загальним пейзажем. Здавалося, що просто на дітей суне
полчище темно-сірих металевих клонів.
– Втікаймо! – вигукнув Сергійко, озираючись довкола
і не знаходячи місця для порятунку.
Клай жестом заспокоїв його і глянув на свого
Отісатка.
– Вони навряд чи звернуть на нас увагу, але, щоб
холоднокровно не розтоптали, треба все ж відійти якнайдалі
з їхнього шляху.
– Хто це і куди вони прямують? – поцікавилася
Сніжана, яку від побаченого била лихоманка.
– А ви помітили, що ці отісати оточені затемненим
ореолом, а не облямівкою світла? – звернув увагу Клай.
«Бійтеся людей, що перестали випромінювати світло», –
блиснули в пам’яті Сергійка мамині слова. Так от кого вона
мала на увазі – зовсім не щурів з людськими рисами, що
тепер, повернувшись в людську подобу, святкували навколо
Арени Дідухів в Ламковасі.