118 / 150
117
потворного портрета оскаженілого від жаги безмежної
влади тирана.
Тато Сергійка, підійшовши впритул до центру
керування Отісом, спробував відчинити вхід до нього
дотиком вказівного пальця. Спроба виявилася марною.
– Таки встиг, – приречено видихнув він. – Груміядз
встиг заблокувати мій доступ до центру. Він збожеволів від
нав’язливої ідеї вселенського панування, тому вирішив, що,
якщо не вдасться втілити її, то нехай і все живе у Всесвіті
загине разом з ним.
– Що іще ми можемо вдіяти, щоб спробувати все ж
зупинити самознищення Отісу? – у Сергійка було безліч
запитань до тата, якого зустрів уперше за дванадцять років,
однак вголос він промовив найголовніше в цю мить.
Тато на мить замислився.
– Якби ж хоч у нас була можливість попередити про
небезпеку, – заклопотано промовив він. – Але у жодного зі
звільнених отісатів нема з собою засобу зв’язку – всі
Отісатко зараз божеволіють від необхідності якнайшвидше
потрапити до рук свого власника, але їм не вдасться
пробити потужну багатошарову стіну ізолятора.
– То, може, нам спробувати спершу звільнити
Отісаток? – запропонувала Сніжана.
Тато Сергійка засмучено похитав головою.
– Ми втратимо дорогоцінний час. Поки дістанемося
до ізолятора і прововтузимося, аби відкрити його, система
дійде до точки не повернення, і Отіс лопне, як мильна
бульбашка.
Сергійко мимохіть пригадав, як лопалися Груміядз та
його посіпаки, перетворені на щурів, і здригнувся.
– Отісатко Груміядза! – раптом осінило його.
Зрозумівши, про що мова, Сніжана дістала з
кишеньки-кенгуру, яка нещодавно була надійним сховком
для пляшечки чудодійної рідини, підібраного на Арені
Дідухів зеленого пухнастика. Той маякнув оченятами-
ліхтариками, зчитуючи прохання нової господині. Діставши