119 / 150
118
беззвучну пораду від Отісатка, дівчинка доторкнулася
вказівним пальцем до стіни.
Здивуванню та радості усіх присутніх не було меж,
коли вони побачили, що в тому місці, де стояла Сніжана,
з’явився отвір, монолітна стіна розсунулася, і четвірка
миттю проникнула всередину.
– Ти знаєш, що саме треба робити? – запитав у тата
Сергійко.
Той мовчки кивнув, підійшовши до дверей ліфта.
– Дівчинко, натискай кнопку виклику, – скомандував
чоловік, – схоже, тебе Центр визнав за свою. Якщо ж це
спробую зробити я, спрацює сигнал тривоги, і,
найвірогідніше, ми всі будемо поховані під уламками цих
масивних стін.
Тремтячою рукою Сніжана невпевнено натиснула на
кнопку.
– Тату, її звуть Сніжана, – відрекомендував свою
подругу Сергійко, коли всі четверо зайшли всередину ліфта.
– А це – Клай, він – перший з врятованих отісатів.
– Про Клая я в курсі, – посміхнувся тато, потискаючи
хлопчикові руку, – радий познайомитися ближче з твоїми
друзями, синку.
Нарешті, поки вони підіймалися вгору, тато дозволив
собі зробити те, про що так мріяв впродовж довгих
дванадцяти років – обійняти сина. Та часу на сентименти
все ще не було – ліфт несподівано зупинився, двері
відчинилися, і команда вийшла назовні.
Тато Сергійка, так, ніби впродовж довгого часу тільки
це й робив, впевнено попрямував до одних з кількох
десятків заокруглених зверху металевих дверей вздовж
величезного коридору.
– Це тут, – нарешті зупинився він біля одних. Діти не
могли зрозуміти, як він міг вирізнити їх – без будь-якого
надпису, нічим не відмінних від інших. Та не можна було
гаяти час на розпитування. – Сніжано, вся надія на тебе. –