117 / 150
116
сорочка в темно-синю дрібну клітинку та чорні, місцями
потерті джинси, а на ногах… коричневі домашні капці.
– Тату, ти живий? – Сергійко схилився, щоб
розгледіти, чи дихає той, в кому він впізнав тата, жодної
світлини котрого, не те, що його самого, досі не бачив.
Чоловік знову застогнав і розплющив очі. Прийшовши
до тями, він спробував підвестися.
– Нам треба поспішати, – сказав він тихо, але дуже
наполегливо. – Дай мені руку, синку. Якщо ми не встигнемо
зупинити програму самознищення Отісу, загинемо разом з
ним.
Діти допомогли чоловікові підвестися. Радість
Сергійка була відсунута на задній план необхідністю
термінових дій. Поки Клай про щось радився з Отісатком,
Сергійків тато промовив якесь незрозуміле слово, схоже,
пароль, і вже напівпрозорі стіни велетенського ангару ніби
розтанули. Діти побачили, що стоять посеред площі, схожої
за розмірами та формою на Арену Дідухів, тільки оточують
їх не мальовничі краєвиди Ламковаса, а велетенські сірі
споруди промислової зони.
– Нам туди, – вказав тато Сергійка на високу круглу
будівлю. – Спочатку до центру керування Отісом, а вже
потім – до сховища вилучених Отісаток.
– А нас впустять до центру керування? – занепокоєно
запитала Сніжана.
– Якщо тільки Груміядз не заблокував мій відбиток, –
відповів чоловік. – Дуже сподіваюся, що він не встиг цього
зробити, бо сигнал тривоги з Ламковаса був настільки
потужним, що вся тиранова зграя миттєво подалася туди,
щоб перешкодити звільненню покараних отісатів.
– Ми звільнили їх, – поспішив повідомити Сергійко.
– Я знаю. Інакше система самознищення не почала б
свій зворотній відлік. Я чув, як зомбована біомаса покидає
свої робочі місця, але вже не міг її зупинити. І треба ж було
Груміядзові викрити мене саме тепер, коли я міг зашкодити
запуску тієї системи. Вона була останнім штрихом до