45 / 150
44
траплялися люди, а якщо й зустрічалися, то були
заклопотані своїми справами. В такий час вже мало хто
повертався додому з роботи. Якщо ж десь і затримався, то
мчав до родини, в затишне помешкання, не ловлячи
витрішки, що там діється навколо. Сергійкові та Сніжані
доводилося все ж зупинятися, помітивши людей, що
здавалися їм підозрілими і складали потенційну небезпеку.
Так, біля одного з під’їздів вони помітили трьох літніх
жіночок, що, схоже, вийшли подихати свіжим вечірнім
повітрям, аби вночі ліпше спалося. Таким тільки потрап на
очі – спокійно пройти мимо не дадуть. Сергійко знав, бо й у
його будинку жили всюдисущі бабусі, які залюбки могли
влаштувати справжнісінький допит не гірше, ніж у
поліцейському відділку.
Цілком поглинуті пригодою, діти не відразу помітили,
як десь у темряві, зовсім поруч, їх супроводжує хтось майже
невидимий.
Впіймавши вухом підозріле шурхотіння, Сергійко
зупинився і насторожено прислухався. Сніжана теж
затрималася і почала вдивлятися в темінь, звідки долинали
незрозумілі звуки. Схоже, той хтось теж помітив, що діти
зупинилися, бо шурхіт із невеличким запізненням стих.
– Як гадаєш, що там? – пошепки запитала Сніжана.
Сергійко мовчки знизав плечима, а за мить так само
ледь чутно відповів:
– Одне можу сказати напевне – то не поліцейські.
Можна було б посміятися і піти далі, та від страху діти
ніби закам’яніли – шурхіт у кущах відновився, і раптом на
освітлену ліхтарем латку тротуару вискочив величезний
щур – не настільки великий, як у недавньому Сергійковому
сні, та й людських рис обличчя не мав. Однак ця потвора
виглядала значно більшою за своїх «родичів» – розміром з
кота.
Сніжана стиснула руку Сергійка: