43 / 150
42
внизу з того боку, де сидів Сергійко. Машина зупинилася.
Вийшовши з кабіни, водій голосно вилаявся:
– От, йо-ки-ли-ми-ни! Як пішло, то й поїхало! Цього
ще мені для повного щастя не вистачало!
Сніжана смикнула Сергійка, та він і сам вже зрозумів,
що їм варто завмерти і прикинутися невидимками. Защіпка
задніх дверей клацнула, і на дітей війнуло вечірньою
прохолодою.
Намагаючись не дихати, діти зіщулилися у своїй не
вельми надійній як для такої ситуації схованці. Водій почав
виймати з салону порожні ящики. Сергійкові здавалося, що
стукіт його серця чути навіть на сусідній вулиці.
– О-тісатко! – пролунало в напруженій тиші.
«Ну все, пропали!» – майнуло в голові Сергійка.
Водій випустив з рук щось тяжке, і воно з брязкотом
гепнулося на асфальт.
– Свят, свят, свят! Оце деньочок! – проскиглив водій.
– Тільки гальоніків мені не вистачало. Треба завтра взяти
відгул, бо так і до божевільні втрапити недовго.
Звільнивши від першого ряду ящиків люк на підлозі
вантажного відсіку, чоловік дістав з нього домкрат та
запасне колесо. Копнувши ногою порожні ящики на землі,
щось сердито бурмочучи, поплентався замінювати пробите
колесо.
Поки чолов’яга возився з домкратом, діти почали
обережно пробиратися до виходу. Хоча до Сергійкового
дому звідси було кілометрів зо п’ять, залишатися далі в
салоні було ризиковано.
«Хоч би цей булькатий базіка знову нас не видав!» –
подумки молився Сергійко.
Добре, що вистрілило переднє колесо, інакше
неймовірним пригодам на цьому місці й прийшов би кінець.
Сніжана вже потихеньку зсунулася на землю. Звісно,
вистрибнути – куди приємніше, але створювати зайвий
гуркіт було недоречно.