47 / 150
46
Підхопитися і спробувати врятуватися втечею вже не було
шансів.
– Сніжко, рятуйся хоч ти, поки я їх затримаю! –
попросив хлопчик. І раптом, коли по його нозі вже ковзнуло
щось бридке і неприємне на дотик навіть через цупкі
джинси, з-за пазухи викотився синій пухнастик.
– О-тісатко! – войовниче загорілися очка-ліхтарики.
Мов загіпнотизовані, діти спостерігали, як пацюки
кинулися врізнобіч, лопаючись на ходу, немов мильні
бульбашки. Якась мить, і все стихло, заспокоїлося, наче й
не було ніякої щурячої погоні.
Десь неподалік завила сирена.
– Біжімо! – першим опам’ятався Сергійко. Він
підхопив з землі свого маленького рятівника і знову поклав
за пазуху. Що могло б бути, якби він не мав цього й справді
міні-охоронця, або якби він забув його взяти з собою,
Сергійко й думати боявся. Він пересвідчився, що мамин
ключик на місці, і разом зі Сніжаною вони кинулися до
пустирища, тримаючись за руки, щоб було не так страшно.
Бігти доводилося навздогад, бо на пустирищі не було
жодного ліхтаря. Але так було значно ближче до житлового
масиву, в якому жив Сергійко.
– Боюся, що і біля мого дому може бути засідка, –
перевів подих хлопчик, коли вони були вже недалеко від
заповітного місця.
– А ти хіба повідомив їм свою адресу?
– Та ні, але мусив сказати мамине прізвище та місце
роботи. А це означає, що вони про мене знають усе.
Ось вже й супермаркет, в якому Сергійко любив
купувати рогалики для хот-догів. Залишилося завернути за
ріг – вже й удома. Ніколи іще хлопчик не відчував себе тут
у такій небезпеці. Хай би це була просто втеча, пригода,
схожа на ті, які собі час від часу влаштовувала Сніжана.
Ну, впіймали б їх, ну, відвезли б назад в інтернат. Не вбили
б же. Але на Сергійкову допомогу чекала мама, тому права
на промах у них не було.