46 / 150
45
– Я не боюся ні мишей, на пацюків, – промовила вона,
– але нам ліпше забиратися звідси якнайдалі. Тим більше,
що саме це нам і так варто робити.
Вони побігли. Чи то через те, що вони були налякані
несподіваними супутниками, чи ця частина міста і справді
на якийсь час ніби вимерла, але діти не помічали навколо
жодної людини. Ще декілька будинків, і далі мав початися
невеликий пустир. Сергійко згадав, що колись вони з
мамою тут проходили, адже неподалік був її інститут. Але
тоді був білий день, і він був не сам. Щоправда, і тепер
поруч з ним була надійна людина, але з мамою вдень якось
воно було веселіше.
Навіть через тупіт власних ніг і калатання сердець діти
чули, що карколомні тварини продовжують їх
переслідувати. Скільки ж їх бігло слідом? Озирнутися не
наважувалися ні Сергійко, ні Сніжана. Нав’язливий шелест
позаду змушував обливатися холодним потом.
Діти завернули за ріг наступного будинку, і раптом
Сергійко, зачепившись ногою за виступ у бордюрі, не
втримав рівновагу і полетів сторчака вперед. Сніжана,
почувши позад себе глухий звук Сергійкового приземлення,
теж зупинилася і озирнулася.
– Ой, матінко рідна! – крикнула вона.
Сергійко підняв голову і побачив, що до нього
наближається величезна зграя щурів.
– Біжи, Сніжанко, біжи! – майже заверещав хлопчик,
та його супутницю ніби до тротуару прибили.
Сергійко миттю пригадав, як мама розповідала про
випадки, коли зграї пацюків загризали до смерті
поодиноких людей, що траплялися на їхньому шляху під
час нашесть. «Ну все, мені капець», – з жахом усвідомив
хлопчик, побачивши, яка сіра орда суне прямісінько на
нього. Все відбувалося настільки блискавично і водночас,
ніби в уповільненому кіно. Сергійко встиг пригадати
відразу все своє недовге життя – і радісні, і прикрі миті.