65 / 150
64
собі Отісатко й самому повернутися до Отісу. Але я не знав,
як це зробити.
– А я к ти потрапив у наш вимір? – запитала Сніжана.
– У отісатів, які через певні причини – дізнаєтеся про
них трохи згодом – втратили людський вигляд, вилучали
їхні міні-роботи, щоб ті не могли спілкуватися між собою,
все більше стаючи подібними до тварин. Мешканці нашого
виміру, які все ще зберігають людську подобу, навіть не
знають, що ті люди-щурі, яких звідусіль проганяють,
влаштовують полювання на них – не мутанти, не жертви
генних комбінацій, а їхні брати. І що ніхто з них самих не
застрахований від нашої участі. Саме тому я – перший
отісат, що повернув собі людську подобу, є найбільшою
загрозою для тих, хто все це затіяв.
Але спочатку відповім на ваше питання. Я блукав
Отісом і не міг в такому вигляді повернутися туди, де звик
жити, де був у безпеці. Я намагався приєднатися до таких,
як я – отісатів, що набули іншого вигляду та статусу. Але
постійно наражався на ворожість, агресію з їхнього боку. У
відчаї забрівши в помаранчеву пустелю, я страждав від
цілковитої самотності, і нікому не було до мене жодної
справи.
– А як же твої батьки? Невже вони не намагалися тебе
розшукати? Чи ти боявся, що й вони відмовляться, не
впізнають тебе? – перебив оповідача Сергійко.
– Я думаю, що рідну душу можна впізнати у будь-
якому вигляді, – висловила свою думку Сніжана.
Але Клай засмучено похитав головою.
– У нашому світі зовсім інша модель суспільства, ніж
у вашому. Але про це – трохи згодом. Спочатку я все ж
закінчу свою розповідь про те, як я потрапив до вас і як
повернувся. Коли, змучений та виснажений, я забився в
якийсь закуток, де не було зовсім нікого, і вже готовий був
померти від туги та голоду, то раптом побачив, що скеля,
біля якої я ховався від пронизливого вітру, ніби почала
розплавлятися, втрачати щільність. Я думав, що перенесені