102 / 150
101
Отісу зрозумів, що перетворити отісатів на рабів – справа
нехитра. Та й часу йому для цього знадобилося не так і
багато.
Чесна компанія вже наблизилася до виходу,
розмірковуючи над щойно почутим і побаченим та
шукаючи подумки шлях до заповітної мети. Кучіфу з тугою
покидала читальну залу – місце, пов’язане з приємними
спогадами про час, проведений разом з однодумцями вже
після пригноблення Отісу.
Раптом в коридорі між читацькими залами, який мав
вивести друзів назовні, почулося вже знайоме дітям
шарудіння.
– Здається, там хтось є, – притишеним голосом
сповістив Клай.
Вони зупинилися.
– Кутіпере, це ти? – голосно гукнула Кучіфу. –
Виходь, не бійся, тут усі свої.
Хоча діти вже добре знали, що пацюки Отісу –
найбільш гідні його мешканці, та все ще здригалися при
вигляді велетенських довгохвостих сіроманців. В
затемненому закутку коридору їх було ціле кубло.
– Ти впевнена, що це покарані отісати, а не просто
пацюки? – про всяк випадок перепитав тітку Клай.
– Справжніх тварин цього виду в Отісі давно
винищили, – відповіла Кучіфу. – Їхнє існування
загрожувало цілісності системи керування світом, адже
гризуни могли легко пошкодити мікросхеми, якими
нашпиговані стіни в кожній будівлі. Тому до програми
Отісаток заклали систему знищення справжніх мишей,
щурів – гризунів, які могли пробратися до людської оселі.
Клай, згадавши, як йому не склало великої проблеми
перегризти металевий замок у Сергійковій квартирі,
здивувався:
– А покарані отісати хіба не становлять такої загрози?
– Навіщо це їм? – знизала плечима Кучіфу. – У них же
тільки подоба щуряча, а сутність – людська.