98 / 150
97
– Мешканці Ламковаса, які не пристали на заклик
покинути місто і переміститися до колоній за професійною
приналежністю, майже п’ять років продовжували жити тут
у своїх домівках. Оскільки це були не цілі родини, а по
одному, дуже рідко – двоє тих, що встояли проти
зомбування, невдовзі після спустіння міста почали
гуртуватися та спілкуватися між собою. У вільний час ми
збиралися чи в книгозбірні, чи в осиротілому театрі та
обговорювали ситуацію, що склалася в Отісі, думали, що
робити далі, як запобігти знищенню світу, бо
усвідомлювали, що добра від такого стану вже не чекати.
Дивна річ – ми не користувалися штучними засобами
зв’язку, інформація про час та місце зустрічі передавалася
вживу від одного до іншого, але це не дуже ускладнювало
нам життя. О, то були золоті роки! Я так і не знаю: чи то
Груміядз все ж пронюхав щось про нас, адже час від часу
ми переглядали вдома на електронних дошках події світу,
щоб мати уяву про те, що там відбувається, чи просто для
цілковитої впевненості у відсутності непідкорених то була
профілактична операція. Та одного разу в Ламковасі пішов
рясний зелений дощ. Я цілий день не виходила в будинку,
спостерігала за негодою з вікна. Іще не було зрозуміло, що
то за опади, та тривога в серці не давала спокою, віщуючи
недобре. Коли наступного дня я вийшла надвір, достатньо
було торкнутися гілки фаркусу, з якої на мою руку впала
зелена крапля…
Кучіфу замовкла, в її очах блиснули сльози. Слухачам
стало зрозуміло, що сталося по тому….
– Я пропоную піти до книгозбірні, – оговтавшись,
запропонувала Кучіфу.
– А ми не втратимо даремно дорогоцінний час? –
занепокоїлися діти.
Відчуття часу знову непомітно вислизнуло з-під
контролю. Стільки неймовірно цікавого і вражаючого їм
довелося побачити й почути, причому для Клая приводу
здивуватися і пройнятися було не менше, ніж у гостей