
96
лихоманці, усамітнився в зоні пустель і більше про нього
ніхто нічого не знає. Боюся, що бідака помер від горя….
«Старовинної дитячої іграшки… – звернув увагу
Сергійко. – Виходить, наш світ і справді безнадійно відстав
від Отісу, адже м`які іграшки у нас ще й тепер дуже
полюбляє малеча». Однак посмішка швидко зникла з його
обличчя, і хлопчик знову занурився в тривожні роздуми.
Час ішов, а вони з друзями все ще були так далеко від мети
– знайти Сергійкову маму і зробити бодай щось для
порятунку Отісу. Щоправда, і на місці вони не тупцювали.
Поповнивши свою команду дорослою свідомою мешканкою
Отісу, яка багато чого прояснила дітям, вони почувалися
значно впевненіше.
– Нам потрібно вирішити, що робитимемо далі, – ніби
прочитала думки Сергійка Кучіфу. – В наших руках,
наскільки я зрозуміла – потужний засіб, що допоможе
повернути до життя наших спільників, спотворених
прибічниками та служаками Груміядза. Щоб ви собі добре
затямили: пацюк з людськими рисами обличчя –
найнадійніший, кого ви зустрінете в Отісі.
– А хіба ми будемо діяти не всі разом? – засмутився
Клай.
– Звісно, разом і тільки разом, – поспішила заспокоїти
племінника тітонька Кучіфу. – Однак важко передбачити
наперед, з якими випробуваннями нам доведеться
зіштовхнутися. Отож, на випадок, якщо хтось із нас
несподівано відіб’ється від команди, він має знати, що той,
хто виглядає жахливо – стократно надійніший за отісата в
звичайній людській подобі. Адже тут, у нас, таку подобу на
сьогодні вдалося зберегти тим, хто піддався впливу системи
і втратив людську сутність. Свідомих отісатів серед них –
одиниці на мільйон.
Дітям не терпілося дізнатися, як сама Кучіфу, котрій
довгий час вдавалося уникати покарання Груміядза, все ж
стала його жертвою.